Офіційна дифамація: перезавантаження за наростанням

Старше і середнє покоління пам’ятає радянську комуністичну ідеологію і пропаганду, символічними і знаковими вираженнями якої з жовтенятського та піонерського віку були «дідусь Ленін» і «батько Сталін». Покоління українців, народжених в часи незалежності, як і багато їхніх батьків, здригнулось від новини, що й українець має «дбайливого батька» Януковича. Що це таке: обмовка, помилка, свідомий крок? Гадаю, свідомий крок, раніше публічно не популяризований, з метою вивчення реакції суспільства і, на його основі, перехід до більш рішучих дій, в т.ч. й брутальними силовими засобами «для наведення порядку», бо ж «батько» (треба розуміти –в майбутньому вождь) не може помилятись, а помиляються ті, хто його не чує і не слухається, і, відповідно, перешкоджають «піклуванню на благо суспільства», за що повинні відповісти як вороги народу. Чим вам не утопія «Закони» Платона, реалізована в гіпертрофованих і виключно цинічних та жорстоких формах більшовиками в СРСР та нацистами в гітлерівській Німеччині?

У тоталітарних та авторитарних режимах державні ідеологи і найвищі державні посадовці не помиляються. Правда завжди на їхньому боці. Принаймні, так вони трактують власні висловлювання та дії. Допомагають їм у цьому цензори та масова пропаганда, яка має місце скрізь, адже відсутній плюралізм думки, свобода слова, свобода зібрань і демонстрацій. У нашій країні, на щастя, до цього не дійшло, але дійти може. Уже 1 грудня керівництво МВС України заявило про «необ’єктивність» українських мас-медіа, причетних до спотворення інформації щодо подій у ніч на 30 листопада 2013 р. А як тоді бути зі «спотворенням» інформації іноземних ЗМІ, зокрема Рейтера, кореспондентові якого покалічено й скривавлено голову? Західні ЗМІ, вочевидь, ніщо, коли є новітня російська телепропаганда, яка свідомо й недозовано, як один зі спікерів партії регідонів М.Чечетов, бреше і не червоніє. А навіщо? Й так зрозуміло, що студенти у спальниках під час сну в наметах перенеслись в осередки «Беркуту», щоб покалічити бідолашних «тупими предметами».

Після відмови підписати угоду у Вільнюсі лідери Майдану закликали громадян до участі в Народному вічі. Розчарування і жаль через крах розбитих ілюзій погнало людей по домівках. На Майдані залишилась невеличка група прихильників євроінтеграції, переважно студентська молодь. Що для озброєного спецзагону розігнати сотню-іншу голоруких хлопців і дівчат? Інше питання – не просто розігнати, а жорстоко побити, покалічити, пролити кров, чого в новітній Україні, за висловом І.Богословської, ще не було!

Саме озвірілий «Беркут» повернув ситуацію так, що точку біфуркації ще не перейдено. Нові мітинги, майдани, страйки гарантовано. Можливо, й нові брутальні розправи над демонстрантами, що здатне підняти на ноги всю країну.

Але кому все це вигідно насамперед? Тим, кому тривалий час не вдається нібито домовитись із офіційним Києвом, а фактично – підпорядкувати його собі.

М’ясо-молочні й кондитерські війни, газо-нафтові протистояння, квотування продукції металургії та хімічної промисловості, конфліктні питання щодо демаркації кордону на суходолі й воді – незначний перелік понад десятилітньої антиукраїнської економічної та політичної війни, інформаційної пропаганди. Мета в ідеологів Кремля чітка: Україна повинна бути в орбіті всіх інтересів РФ нібито як економічна локальна чи регіональна форма протистояння і Сходу (Китай), і Заходу (ЄС та США, тобто НАТО).

Цивілізовані люди не моделюють протистояння. І РФ, і Україна економічно приречені без системних трансформацій своїх виробничих комплексів, без чого неможлива практично жодна тривала економічна інтеграція. Спроба уряду М.Азарова запевнити всіх нас у тому, що зупинка на євродистанції стимулюватиме відновлення добросусідських стосунків із РФ, геть непереконлива, адже РФ цього замало. РФ потрібна реанімація СРСР, потрібен людський ресурс, потрібно будь-яким чином «притримати» Україну. РФ вигідно, щоб в нас мала місце ескалація напруги, щоб мітинги переходили в бунт і погроми, щоб почалась громадянська війна, в ході якої можна було б задовольнити максимум сепаратистських амбіцій усіх учасників.

Вочевидь, аналітика перших осіб України або не здатна ці речі усвідомити (на першому місці політтехнологи!), або ж не бажає нічого змінювати. Таким чином, підвели ґаранта до межі, за якою може не бути пощади ні вдома, ні у світах, навіть у РФ. Лідери європейських держав засудили силу проти мирного населення, офіційна Москва поки що мовчить, а держдеп США невдовзі розпочне розгляд петицій щодо санкцій проти найвищих осіб України.

Тепер усі розуміють, що красиві слова й «аргументи» від перших осіб – дуже часто вдало прихована маніпуляція з метою обману.

Дифамація – це брехня. А як трактувати хоча б відомі месиджі Януковича, Азарова та інших владних чільників – допоможе табличка.

Українське суспільство для себе з’ясувало, що повідомлення керівників держави часто-густо є лишень владною дифамацією, якій довіряти більше не можна.

Українське суспільство не готове вважати себе «дітьми батька» й обурене і такою поведінкою влади, і таким принизливим ставленням влади до нього.

Нещодавно у Ризі сталася трагедія. Під завалами супермакету загинули понад півсотні людей. Не чекаючи результатів розслідування і встановлення причин, латвійський уряд подав у відставку, хоч, зрозуміло, що не уряд споруджував цю будівлю-братську могилу.

В Україні оголошено національний страйк, сотні тисяч людей на мітингах другий тиждень поспіль, десятки мільйонів стурбовані вибухонебезпечною ситуацією, переймаються можливими наслідками, хвилюються, але ні Уряд, ні Верховна Рада, ні Президент не здатні на гідний вчинок. Хоча б як у Латвії. Чому? Бо в ЄС будь-який чиновник розуміє, що він – найманий менеджер своїми платниками податків, підзвітний їм і відповідальним перед ними, а в Україні, як у Білорусі, Казахстані та багато ще де в СНД, вважають, що найвищі посади ледь не пожиттєві, що на цих посадах – не наймані менеджери, а батьки нації, вожді народів.

Мар’ян Житарюк, доктор наук, професор

01.12.2013